Вірші українських авторів

В.Симоненко
Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою...
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя..

Вітер в горах заснув,

Ліг сосні на ромена,
Вечір зорі в росі
Розгубив золоті,
Я для тебе зірву
Синє листя ромена -
Найчарівніше зілля землі.
Ти на мене чекай
На хрещатій дорозі,
Збережи назавжди
Щире серце мені.
Я тобі принесу
В голоснім передгроззі
Щонайкращі квітки запашні...

А якщо не прийдеш
Вітер наче серена
Буде плакати так

Сам один в самоті...
І зів"яне в журбі
Синє листя ромена -
Найчарівніше зілля землі.

*Усміхнися мені,
Хай розвіються наші печалі.
Усміхнися мені,
Хай не з’єднує брови жура.
І побачу в очах
Чебрецями заквітчані далі
І веселку живу,
Що п’є воду із плеса Дніпра.
Часто погляд німий
Більше скаже для серця ніж слово
Лише чути зумій,
Як співають безмовні вуста.
Усміхнися мені
Незрадливо так волошково -
І на крилах надій
Нас до себе здійме висота.
Усміхнися мені,
Подаруй промінець золотистий,
Блиску щирих зіниць
І надійного серця привіт.
Щоб побачили ми
Не багрянець в пожовклому листі,
А напершу весну,
Що любов’ю заквітчує світ.
Усміхнися мені
Усміхнися мені...

Синь Карпатських гір і синь небес,
І дівочі оченята сині.
Я шукав у горах едельвейс,
А знайшов любисток в полонині.
Полонина, полонина
Ловить зорі, сині зорі,
А гуцулка, а гуцулка полонила
Юне серце в Чорногорі.
В селах засвітилися вогні -
Ніч на гори опустила крила.
Дівчина зустрілася мені
І любисток ніжно попросила

З неба сипавсь білий зорепад,
З Чорногори вітер буйний віяв.
І призналась дівчина з Карпат,
Що в любистку коси свої миє.
Не втаю, у серці не втаю

Що поїхав з гір у рідне місто
Та мені спокою не дають

Чорні коси,скупані в любистку

Вже відгоріли айстри у саду

Кленове листя золотом облито.

А я іду по стежечці, іду

Яку стоптало наше спільне літо.

Я знаю ти не вернешся уже,
Бо наші долі ніби розкололись,
Але для чого пам"ять береже
Твоє тепло і твій привітний голос.
Забудеш? Запитують трави сумні.
Забудеш? Питає із вирію птах,
А серце не може сказати, що ні,
А серце не вміє сказати, що так...
Я не шукаю на чиїй вині,
Те що стежина не простлалась далі,
Але здається вже тепер мені,
Що ми зміняли радість на печалі.
І загубили ніжність молоду
В словах гарячих і несамовитих
Я знов іду, чого я знов іду
По стежці де ходило наше літо.
Забудеш? Запитують трави сумні
Забудеш? Питає із вирію птах,
А серце не може сказати, що ні,
А серце не вміє сказати, що так...

Вадим Крищенко
Дощі багряні листопаду,
Полинний присмак на губах,
Я звала радість на пораду,
Але прийшла чомусь журба.
Так дайте я ще раз нап'юся
Із чаші дивної пори,
Вже відлетіли білі гуси,
Забравши літа кольори...
Листопад, листопад -
Давня згадка у слові,
Як прощальна сльоза,
Як відлуння любові.
Листопад, листопад,
Я тобі не дозволю,
Прилетівши у сад,
Замести мою долю.
Сади закутані в багрянці,
Не відгукнеш - не відгукнусь,
У листопадовому танці
Ми загубилися чомусь.
З останніми листками саду
Віддаленіли я і ти,
Дощі багряні листопаду
Вже нас не можуть віднайти.

Наші найкращі – я підпишусь сміло!

Таких нема у світі ну ніде!!!

Лице, постава, неймовірне тіло!

Яке чудових двійко ніг несе!!!

Європа! Азія! Нехай відпочиває!

Й зітхає гірко дивлячись на Вас!!!!

Наших жінок прекрасніше немає!

Дивись хоч в профіль! Можеш і в анфас!!!

Я українця бачив на колінах!!!

Не часто! Від Донецька і до Львова!

Лише перед скарбами України!!!

Перед жінками!!! Українками чудовими!!!!

Дай Бог мені не заблукати,
Між двох дерев, в собі самій,
І твердо на ногах стояти,
Щоб ні один спокусник – змій
Не зміг в мені порушить спокій,
Чи кинуть сумніву зерно,
Хай навіть іноді жорстоке
Життя, та має буть воно,
Завжди легким і нести радість,
Не дивлячись на тінь незгод,
І щоб у ньому там не сталось
Стрімке падіння чи польот,
Ми маєм бути завжди вдячні,
За те, що є в житті у нас,
А то, дивися, необачно,
Ми все розгубимо за раз,
Що не зуміли цінувати,
І чим не дорожили всім
Бо головне – це не втрачати,
Себе самих передусім.
Своє єство а також душу
І дух незламний та твердий,
Бо видно, все пройти я мушу
Немовби іспит нелегкий.
Мов лабіринт, де заблукати
Ніколи не повинні ми,
І незважаючи на втрати,
Все ж, залишатися людьми.

Дивлюсь я на яснії зорі,

Смутні мої думи, смутні.

Сміються байдужії зорі

Холодним промінням мені.

Ви, зорі, байдужії зорі!

Колись ви інакші були,

В той час, коли ви мені в серце

Солодку отруту лили.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.

Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне і щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?

[Molodoy]

Як довго будем ми чекати те чого ніколи нам не знати,
Як прожити нам секунду й не дивитися в майбутнє,
Як пробачити минуле й постаратись не забути.
Як нам далі жити так, щоб не чути грім від своїх п`ят?

[Extra]

Пробач мені, я бачила,
Як з твоїх дверей
Рано-вранці вийшов лікар,
Молодий єврей.
А ти ж уже не дівулька,
Вже не молода.
Я думала, що ти хвора,
Трапилась біда.
- Та й ти уже не дівулька,
А проте дурна.
Он до тебе з автоматом
Ходить старшина, -
То я що – кричать повинна:
- Людоньки, війна?!
Павло Глазовий